Ми не задумуэмось іноді над тим, що люди можуть спілкуватись між собою, але не розуміти, а таке часто буває.Отут і настає ця глухота, але це не хвороба, а просто глухота духовна. Жити в одній країні, начебто повинні володіти державною мовою на досить високому рівні, але більшість не знає нормально ні своєї мови ні чужої.

Варто подивитись на наших політиків, народ повинен брати приклад з таких людей, намагатись гарно сказати, АЛЕ… всі бачать зі своїх екранів телевізорів різні казусні моменти, ми сміємось над цим, а треба плакати.Це соромно, освічена людина, політик, який займаэться державними справами іноді не може сказати державною мовою одне речення, він думає як його перекласти.Це неприпустимо, давайте не дозволимо цієї мовної глухоти надалі.Ми українці, наша мова займає 2-ге місце за милозвучність, ми повинні цим пишатись і надалі намагатись удосконалювати себе та свою мову. 

Мова – це наша національна ознака, в мові — наша культура, сутність нашої свідомості.
(Іван Огієнко) 

Нагорна Світлана)) 

Немає у цілому світі людини, яка б не знала ім«я великого кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка. Ця постать була є і буде величною.Вірші, поеми Т.Шевченка були актуальними завжди, але сьогодні вони мають ще більше значення для українського народу.

Щодо сучасності, то варто сказати, що люди по-різному сприймають його.Для одних — це кріпак, який усе життя жив у бідності, для інших- розгульний чоловік.Але варто не забувати про те, що він теж був людиною,і засуджувати його за якісь вчинки не можна. 

Мені дуже подобаються ці рядки, актуальні на сьогоднішній день:

… У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра;
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі! ...

У цих рядках, ми бачимо самого Т.Шевченка, та його думки.Ну і наостанок, як казав Сосюра:»Любіть Україну, як вітер і трави і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.."

Нагорна Світлана) 

Великий син України, Кобзар, Геній українського народу, Пророк… Які ще трактування постаті Тараса Григоровича вбито Вам в голову?

Чому ніхто не згадує, що Шевченко, в першу чергу, людина? Вас не цікавить, яким він був? А я все одно розкажу..

1.       Це чоловік з нелегкою долею, який зберіг в собі краплину дитячої наївності до кінця своїх днів.

Олександр Благовєщєнський про перебування Т. Г. Шевченка в  Петербурзі:

«Траплялось, що й сам Шевченко влаштовував вечірки для художників і друзів. Якось він одержав з рідних місць малоросійське сало і з цього приводу влаштував дружню вечірку. Гості зібралися в нижньому скульптурному класі, і коли Тарас Григорович трохи випив, вони зняли з постаменту фігуру Юпітера роботи Пименова й посадовили туди його. Сидячи на місці Юпітера, Шевченко розважав своїх друзів розповідями, спогадами. Було це пізно вночі. Гості з надзвичайною увагою слухали його. Та ось несподівано відчинилися двері — і з’явився професор Пименов. Шевченко зіскочив зі своєї кафедри й через вікно вистрибнув у сад. Пименов тим же шляхом кинувся наздоганяти його, але марно.»

2.       Це чоловік, який дуже любив малювати, до того ж, не тільки хати та портрети.

Броніслав Залеський з  листа:

«Позаяк Шевченкові заказано було рисувати і раз уже за портрети він дістався був до тюрми, то для осторожності в листах називали ми рисунки вовняною матерією. Дві штуки вовняної матерії значили дві акварелі. Продавав я їх звичайно в Оренбурзі, але часом ішли аж на Вкраїну, де їх цінили виключно із-за любові до маляра-поета…»

3.       Це чоловік, якого всі любили, добродушний.

Микита Савичев зі спогадів:

«Незважаючи на те, що він був якийсь зосереджений у собі, ніби відлюдкуватий, але разом з тим симпатичний, і всі його любили; та найбільше любили його солдати. Шевченко не відділяв себе від солдатського середовища і жив із солдатами по-братськи, просто. Солдатам це подобалося тим більше, що вони відчували в ньому культурну людину, співчували його невідповідному становищу і за його людське до них ставлення платили йому тим, що в його присутності не проявляли ні солдатського цинізму, ні взагалі казармених вихваток, які пояснювалися особливим, відірваним від світу життям у степових укріпленнях.»

Катерина Юнге зі спогадів:

«Всі труднощі й перепони, які пережив Шевченко, поки дістався до Петербурга, відомі читачам. Нарешті настав жаданий день, коли ми мали побачити його. Ми з матір’ю не поїхали на залізницю, хотіли зустріти його дома. Із завмиранням серця чекали. Пролунав дзвінок, увійшов він, з довгою бородою, з добродушною усмішкою, з очима, повними любові і сліз. «Серденьки мої, друзі мої, рідні мої!» Уже й не знаю, що тут було: всі цілувалися, всі плакали, всі разом говорили...»

4.       Це чоловік, який писав, але не тому, що був визволителем, а тому, що він це бачив і йому писалося.

Микола Біляшівський розповіді селян с. Пекарів про Т. Г. Шевченка:

«Як сестру заміж оддавали, то Шевченко був у нас і в хаті, просив, щоб нісні співали, з давніх пісень; ото співають, а він записує. Козирок  у нього був білий, чемерочка теж біла. Балакучий був». (Від діда Миколи Кириляпи).»

5.       Це чоловік, що помер так і не здійснивши своїх найзаповітніших мрій.

Лонгін Пантелєєв спогади:

«Та от 1860 р. в журнальчику «Чтение для народа» (така, здається, була його назва) він умістив свою коротеньку біографію; звичайно, в ній і слова не було про його заслання, а тільки проста розповідь про дитинство, про той час, коли він був кріпаком і як нарешті вибився на людську дорогу, гідну його таланту. В кінці статті зазначалося, що його рідні все ще перебувають у кріпацтві. «Так, шановний пане (стаття була написана у формі листа редакторові), вони й досі кріпаки»

То, може, досить канонізувати Тараса Григоровича Шевченка?

Іван Драч

Виклик

Скиньте  з  Шевченка  шапку.  Та  отого  
                                   дурного  кожуха.  
Відкрийте  в  нім  академіка.  Ще  одчайдуха-зуха.  
Ще  каторжника  роботи.  Ще  нагадайте  усім:  
Йому  було  перед  смертю  всього  лише  сорок  сім.  

А  то  підробили  діда  і  шкутильгаєте  з  дідом.  
Ліниву  свою  недолугість  за  ним  пускаєте  слідом.  
А  він  вибухає  і  шпетить  всю  вашу  дурну  макітру  
І  молодо  круговертить.  Молодо!  Проти  вітру!  

А  він  все  шукає  до  пари  -  наймичку  з  сиротою,  
А  він  пропада  за  маною  -  не  вашою,  а  отою!  
І  горне  гору  роботи,  бо  в  нього  роботи  гора.  
Гори  до  нього  горнуться,  сонце  -  на  вістрі  пера.  

Він  пильно  у  нас  вдивляється.  
                                   Вільний  свавільний  самум.  
Здається,  ядерно  вибухне  з  отих  непокірних  дум.  
А  то  регоче  і  тішиться,  наче  хлопчисько  радий.  
Шевченко  був  молодим.  Шевченко  завжди  молодий.
(Листопад, 1995.)

Давайте дізнаємось, хто він насправді!

Анна ТАШЛАЙ

Коли публічно порушуєш (у незчисленний раз!) питання про українську мову, про її реальний суспільний статус, про забезпечення чистоти мови, з одного боку, та її органічного й динамічного розвитку, з іншого боку, то неминуче натикаєшся на зневажливе пирхання: ну от! знову ця романтика! знову філологічні витребеньки! а тут економіку рятувати треба, а тут владу приборкувати чи замінювати необхідно, а тут імідж країни впав нижче за плінтус…

От коли будуть розв’язані головні проблеми, коли Україна ввійде в європейську сім’ю народів, тоді можна буде взятися й за мову.

Немає нічого більш далекого від реальності, ніж подібні твердження.

По-перше, для постколоніальної та постгеноцидної країни мовні питання – не щось другорядно-романтичне, а важливі складові проблем самоідентифікації та самовідновлення. Як у національно-культурному, так і в соціально-антропологічному вимірах.

По-друге, мова є одним із найголовніших знарядь побудови національного інформаційного простору. Годі й казати, що в Україні такий простір донині відсутній, попри патріотичні декларації впливових депутатів й урядовців, ба, навіть президентів як у 1990-х, так і в 2000-х роках.

По-третє, мова – це виробництво: книжкове, газетне, кінематографічне (в тому числі й дубляж), телевізійне тощо. І, звичайно, це різного роду програмне забезпечення. Знов-таки, тут нерозв’язаних проблем вистачає.

Можна, очевидно, виокремити й «по-четверте», «по-п’яте» та «по-шосте», але я хочу зосередити увагу на ще одному суто прагматичному вимірі мовної проблеми, на «мовній глухоті» переважної більшості депутатського корпусу, це незнання цією більшістю літературної української (власне, і будь-якої літературної) мови, це банальна безграмотність – як граматична й стилістична, так і теоретико-правова.

Висновок із усього цього простий: без досконалого володіння державною мовою – на загальнолітературному і спеціально-правничому рівнях – нардепи навіть за наявності благих намірів будуть банальними «кнопкодавами». Отож в інтересах усього суспільства поставити – для початку – бодай найпростіші бар’єри, щоб раз і назавжди унеможливити проникнення до парламенту України публіки, яка володіє хіба що «русским со словарём». Перша така спроба була здійснена 1997 року з ініціативи В’ячеслава Чорновола, коли до Закону про вибори внесли пункт про обов’язкове володіння кандидатом у депутати державною мовою – але такий собі Кучма Л.Д. наклав на цей пункт своє вето. Чим і відкрив шлях до Ради різного роду водіям, охоронцям та секретуткам...

Звісно, самого лише вільного володіння державною мовою для ефективної роботи депутата замало – але без такого володіння діла просто не буде. Це та самоочевидність, яка випливає із практики минулого двадцятиліття.

Анна ТАШЛАЙ

Що таке Батьківщина? Де вона починається? Яку роль відіграє в житті людини і як впливає на її долю?

 На це питання у кожної людини своя відповідь. Для одного Батьківщина — це зруйнований дім та спогади про страшні дні війни, яка прийшла так несподівано, замінивши ясні сонячні дні і спів пташок на гуркіт снарядів. Для іншого Батьківщина — це дитинство серед сільської природи, соняшників, кульбаб та дзюркотливого струмочка. Але для всіх людей Батьківщина — це, перш за все, земля, яка дала їм життя. Не дарма кажуть, людина без Батьківщини — як соловей без пісні.

Одним людям рідна земля дала все, іншим — нічого, але не від цього залежить любов до неї, а від самої людини, від її патріотизму, доброти, людяності, вірності. Якщо прослідкувати життєві шляхи деяких людей, можна побачити, що, навіть знаходячись далеко від своєї рідної землі, вони не забувають її, саме їй присвячують свої думки, пісні, вірші, літературні твори, картини, та головне — всю любов свого серця, адже у рідному краю і сонце ясніше світить.

Найяскравішим прикладом патріоту своєї країни є Тарас Григорович Шевченко, який сповідував ідею — хто не належить вітчизні своїй, той не належить і людству всьому. Коли його заслали далеко від Батьківщини — в Казахстан і заборонили писати вірші та малювати, його волелюбна душа не могла змиритися, зтерпіти таке знущання, і він все одно серцем був зі своєю рідною Вкраїною, зі знедоленим народом, який тяжко страждає через ненависних панів, і все одно писав вірші, виливаючи на папір всі свої думки.

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!
(Т. Шевченко)

*Денис

Батьківщина… Коли ти чуєш це слово, уявляєш перед собою родину, усміхненого батька та щасливу матір. Батьківщина це те місце, де тебе люблять, чекають, бережуть. Батьківщина це брати, сестри, з якими у вас зовсім не кровний зв’язок а душевний. 

«Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

В. Симоненко»

Кожному мила своя сторона, кожен називає батьківщиною своє місто чи село. Але куди б ви не зникли, не втекли — батьківщина залишається у вас в серці.

Як сказав Байрон : «Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може.» Постає питання – чи здатні ви любити? Чи здатні ви з гордістью говорити: Україна — то моя батьківщина, Україна — то моя родина? Чи для вас любов нічого не значить?

Пишайся своїм походженням, пишайся своєю землею, пишайся своєю батьківщиною! Якби не вона, ти б не виріс такою людиною, якою є зараз.

Можеш втікати, можеш стидатися, але як не крути, усюди добре, а дома найкраще.

 Бадика Ярина 

Щастя у кожному з нас, потрібно тільки зазирнути у себе.

Відповісти на запитання, що таке щастя, намагалися представники всіх народів в усі часи, надаючи йому різне трактування. Для кожного щастя своє, неповторне, будь-яка людина розуміє його по-своєму, адже ми усі – індивідуальності. Народна мудрість каже, що легко щастя знайти, а згубить його ще легше.

Андре Моруа писав, що щастя, як і весна, щоразу змінює своє обличчя. Чи є це поняття багатокомпонентним?

Однією зі складових щастя є здоров’я, котре, як нам відомо, не купиш за гроші. Можливо, це правда, адже як тільки відчуєш себе хворим – світ не здається вже таким різнобарвним та привітним. Сірі тіні хвороби переслідують тебе день у день і ти не відчуваєш задоволення від життя.

Щастя – це здорові люблячі батьки поряд. Твоя сім’я – твоя фортеця, яка завжди захистить тебе у скрутні часи, дасть пораду, підбадьорить, розділить із тобою радість та залишатиметься поруч у будь-якій ситуації. Без неї відчуваєш себе самотнім та нікому не потрібним.

Щастя – коли тебе розуміють. Не завжди можна зустріти на своєму життєвому шляху людину, яка повністю розуміє тебе, твою душу. Але коли ти її знайшов, перед тобою відкривається безмежний світ емоцій, які ви переживаєте разом. Друга шукай, а найдеш – тримай, – кажуть люди, – тому обов’язково потрібно цінувати те, що дарує тобі Доля.

На думку американського психолога Абрахама Маслоу, сутністю щастя є задоволення потреб: фізіологічних, потреб у безпеці, спілкуванні і любові, повазі та самореалізації. По задоволенню потреб нижчого рівня на перший план виходять потреби вищого. Щаслива людина – яка задовольняє їх усі. Оскільки найвищою є потреба самореалізації, можна припустити, що щасливі люди — це люди самореалізовані.

Кажуть, що за своє щастя потрібно боротися. Але боротися як? Із ким? А, може, з чим? Звісно, що щастя не падає з неба, але кожен може відкрити його для себе. Можливо, варто просто подивитися навколо? «Не женися за щастям – воно завжди перебуває в тобі самому», – сказав Піфагор. Всякий свого щастя коваль, тому воно залежить тільки від нас, від наших прагнень та вчинків.

Полобюк Тетяна

Вони лагідні, ніжні та цілющі — мамині руки. Як би не подорослішав, а ласка найріднішої людини, яка дала життя, завжди приносить неабиякі спокій та втіху. Ще давно наші предки, розуміючи неосяжну любов матері, говорили: "дитина плаче, а матері боляче". 
На щастя, мені відома магічна сила маминої любові. Відома… А їй моя відома? Вона перетерпіла всі кризи мого дорослішання, перші розчарування та перемоги; колисала, проводжала, зустрічала, чекала. А я? І в мене теж є руки, серце, очі, і врешті-решт я теж люблю! Та знає мама те, що я люблю, що підтримку щиру завжди пам'ятаю?! Чому сприймаю все, що маю, як належне, коли і вона, рідненька, потребує моєї віддачі, вдячності та допомоги?
Та крім усіх гарних слів, обіймів і порад, найціннішою справою справжньої матері є її молитва, яка промовляється щоденно з відкритою душею і навіть часто із сльозами. І справді, материна молитва з дна моря рятує, адже ці слова найщиріші та відверті.
Так і в моєму житті, саме мати вказала нам, своїм дітям, шлях до Бога, а своїми молитвами благає благословіння для кожного з нас.
Я відчуваю, знаю, розумію і люблю, але, на жаль, не вмію ще так, щоб бачила вона.

Рибак Дар'я

Наше життя є досить буденним та сірим. Щодня на нашому шляху трапляються перепони, які ми мусимо подолати, і незалежно від результату цієї «боротьби» в нашій душі залишаються певні неприємні моменти, які впливають на настрій. Що ж допомагає його підняти? Звичайно ж, це історії та розповіді близьких і друзів.

Завжди можна зустріти, так званий «екземпляр», тип людини, який ладен теревені правити, аж поки рак на горі свисне. Ти ловиш слова з рота оповідача і паралельно усвідомлюєш, що він переходить тонку межу між правдою та брехнею. Яскравим прикладом цього є один мій знайомий, який навесні розповідав мені, що допомагав власникам машин діставати зі сніжного полону їхні автівки. І все було б добре, якби він не уточнив день і час, бо я згадав, що саме тоді ми спілкувалися з ним в соціальній мережі. Проте я не розкрив карти, не дав йому зрозуміти, що викрив його брехню. Тому мій товариш розповідав далі й навіть не червонів, як калина.

Що ж робити в таких випадках?

Життя-складна річ, і статися може,  що завгодно. Але правда це чи ні завжди підкаже серце. Вірити слід не тільки словам, які можуть бути майстерно підібрані (від них може і кров холонути, жижки труситись, і навпаки,  ви можете відчути себе на сьомому небі), але й вчинкам.

Малим дітям взагалі все одно на вигадані оповідки. Вони ймуть віри в казки, добро, в щось світле і тепле. Вони навчені тому, що існує чудо з чудес, що на Новий рік до них завітає Дід Мороз і принесе довгоочікувані подарунки. Життя ж дорослих зовсім інакше. Тут без комунікації та бажання справити щонайкраще враження на співбесідника ніяк не обійтись.

Отже, завжди потрібно залишатись людиною, яка здатна жити без вигаданих історій, оповитих домислами. Брехня  та «фантастичні» розповіді лише характеризують слабкість особистості та її неспроможність існувати в соціумі на основі чесності. А от вже право вибору все одно залишається за нами: вірити чи ні?!

Телець Юрій

Жив був хлопчина, який жив на широку ногу, за рахунок своїх батьків і тому не знав що таке сізіфова праця. Одного разу, як сніг на голову, приїхав до нього сивий дід з довгою бородою. Гуляка ніг під собою не відчував, від такої несподіванки.Старий наче нещодавно й приїжджав, але дідові здалося, що онук мов на дріжджах виріс, але не очікував він що розіб'ється між ними глек, із-за вікового бар'єру. Адже хлопця до легких грошей тягнуло, а діда— до праці.