Ще рік тому вірші Шевченка я розглядала лише як джерело, з якого ми можемо черпати інформацію про історію, мову, сутність і думки українців ХІХ-ХХ ст. А тепер що? Свобода, незалежність, надії на розвиток нашої неньки України, а Шевченко тільки передає дух минулого. Ми можемо пишатися патріотизмом, щирістю та силою людини, яка здатна була талановито відкрити душу у різноманітних своїх працях, але не більше.

Ось так я сприймала, ідеалізованого багатьма, Кобзаря, допоки у листопаді 2013 року перші удари «слуг народу» не розвіяли моє уявлення.  Все повернулося! Жахи рабства все ж  таки переслідують і не хочуть покидати наш щирий, міцний духом, народ. Заклики Шевченка до боротьби та єдності і надалі набувають актуальності. Його душа розривалася, прагнучи побачити свободу, яку ми маємо нікому не віддати.

Та найбільш важливим, як на мене, для сучасної молоді є приклад його довіри Богу. Він усвідомлював нашу залежність від Всевишнього, розумів, Хто є Творець, під контролем Кого увесь світ, і саме тому Шевченко у найскрутніші часи свого життя та життя народу промовляє слова молитви, благає порятунку в Бога, водночас не забуваючи дякувати Йому. Так, у рядках поета ми читаємо заклик до нас, пораду та істину, яку і сам осягнув серцем і розумом: 

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі...

Сьогодні нелегкі часи для українців, ми перебуваємо у постійній тривозі та невпевненості, тож до кого, як не до Бога, треба звертатися за підтримкою і від кого, як не від Бога, черпати мудрість у вирішенні найскладніших проблем?! Саме цією істиною, важливою для кожного сучасника, пронизані більшість Шевченківських віршів.

Тож нам, сучасній українській молоді,  варто вивчати, цінувати і  користуватися мудрими порадами нашого Кобзаря!

Рибак Дар'я 

Мовна глухота. Ці слова я сприймаю буквально. Так, це явище виникає тоді, коли мовець абсолютно не чує своєї мови, а відповідно й не слідкує за нею. Вона виконує для нього лише одну і єдину роль – інформативну. Але «не чує» це у кращому випадку – прикро, бо деяка частина населення навіть і не знає повноцінно рідну українську мову, не усвідомлює всю її красу.

Мова — це душа народу. Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої, а слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.

Володимир Сосюра так схвильовано писав про державну мову України: 

Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.

*Денис

Як не дивно, але «мовна глухота» – це діагноз. Проте, більшість людей несвідомо обирають його для себе. Не чути, що кажуть інші, ігнорувати ненормативне мовлення стало звичкою. Життя мчить зі швидкістю світла. Кожного дня ти повинен зробити безліч завдань, а часу на себе майже не залишається. Люди почали менше приділяти уваги самовдосконаленню, самоосвіті, тому такий діагноз став епідемією.

Люди, у яких простежується мовна глухота, не відчувають відхилення в мовленні від усталеної норми, допускають значну кількість помилок та недоліків у власних висловлюваннях різних типів і стилів. Що ж це коїться? Невже мовна глухота зможе перерости в мовну сліпоту?

Давайте знайдемо час на вдосконалення власного мовлення. Тільки розпочавши з себе можна поборити цей недуг.

Полобюк Тетяна

Останнім часом, під впливом подій в Україні відбувається, як на мою думку, духовний приріст нашого з вами населення. Населення того, яке буде супроводжувати майбутнє покоління, і заради якого зараз проливається кров.

На гребені подій, підхоплена багатьма людьми ідея самобутнього патріотизму, який властивий лише нашому народові, сприймається як свіжий подих для нашої нації. Вона змушує усвідомити свою причетність до творення такого великого значення історичних подій та пронести крізь роки всю українську сутність. Ось як цю ідею подає Шевченко у своїх рядках:

Та не однаково мені.
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Письменник як у воду глядів, пишучи ці рядки. Вони так не втрачають своєї актуальності й до нині, кілька століть пройшовши та будучи в серцях українського народу, там і залишаться назавжди.

Не може й не тішити, що серед нашої молоді «міфічний» Шевченко все більше починає бути більше ніж просто шаблонізованим персонажем, біографія якого, відома нам усім напам’ять: з творчістю Кобзаря знайомляться, ним захоплюються, його цитують, вкладаючи найсильніші, мабуть ще авторські почуття, у поезію.

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!

*Денис

Геній. Натхненник мільйонів. Пророк. Ці слова стосуються однієї людини, яка стала символом народу України. Його слова незнищенні, вічні та живі. 200 років людство знає та пам’ятає Тараса Григоровича Шевченка.

У зв’язкуз останніми подіями в нашій країні слово Шевченка набуло неабиякої сили. Його «Кобзар» став першою книгою, яку розгорнули люди у лихі години. Шевченко живе: його цитують, про нього згадують щоденно. Поезія поета-революціонера і сьогодні підносить соціальну та національну свідомість українського народу. Шевченко близький нам своїм ідеалом вільної людини, своєю всепоглинаючою любов’ю до рідного краю, своєю непримиренністю до всього, що принижує людину.

Спадщина Шевченка – незнищенна сила, яка завжди буде з українським народом.  Він – поет народний, і доки живе народ – буде жити Тарас Григорович Шевченко!

Полобюк Тетяна

Шкода, що ми не знаємо тієї мови, що говорили нею наші пращури. Тієї справжньої, тієї незіпсованої мови української. А все чому? Ми просто закриваємо очі на «перекручення» слів, на те, що забруднюємо її іншомовними виразами. «Хто ясно думає, той ясно і говорить»,-  казав Буало. Може, багато з нас просто перестали ясно думати? Ми слухаємо, але почути не завжди вдається. Чому ми почали так байдуже ставитися до нашої рідної української мови? Чи ми соромимося виправляти інших? Або самих себе...

Варто пам'ятати, що «кожен із нас має гордитися своєю чудовою мовою, адже вона того варта», як казав нам Олесь Гончар. Ми маємо робити все задля РОЗВИТКУ мови, а не задля її занепаду . 
Маринка Меркушкіна  

 Успіх спілкування багато в чому залежить не тільки від уміння говорити, а й від уміння слухати співрозмовника. Переважна більшість людей від народження наділена умінням слухати. На жаль, з віком, багато хто втрачає ці здібності... Поняття  «слухати» і «чути», суттєво відрізняються. Слухати означає напружувати орган слуху, а чути — напружувати мозок, концентруючи увагу на словах партнера.  Напевно, кожен з нас може навести приклад людини, якій просто одразу можна поставити діагноз «мовна глухота». «Мовна глухота» виникає з різних причин: через брак часу, відсутність настрою, через те, що людині просто не цікаво або її свідомість у цей час зайнята іншими проблемами, думками, інформацією... «Мовна глухота» — явище виліковне. Досить бути зосередженим на розмові та дотримуватись правил культурного спілкування. Навчитися слухати співрозмовника можна – головне захотіти.

Сенич Тетяна

«Мовна глухота» — це суспільна позиція. Іншого пояснення цьому явищу я не можу знайти. Людина, яка свідомо ставиться зневажливо до рідної мови, до мови своїх пращурів, самостійно обирає такий шлях. Зовсім неважливо, що закладали вам вчителі чи батьки в ранні роки, якщо у дорослому віці ви продовжуєте відмежовувати себе від української мови.
Порядна та вихована людина не зможе спокійно перебувати в суспільстві, якщо вона недостатньо добре володіє словом. Це може стати причиною виникнення непорозумінь та навіть мовних конфліктів. Ще більше на рішення щодо вдосконалення мовлення може вплинути постійне глузування з боку близьких та сторонніх. Нехай це буде першим сигналом до рішучих дій.
Згідно з інформацією в Інтернеті, «мовна глухота» — явище, характерне для окупованих країн, або тих, що знаходяться під національним гнітом зі сторони якоїсь іншої держави. В незалежній країні ХХІ століття така проблема є просто ганебною, навіть хворобливою. Від нас самих залежить, чи будемо ми чути мову один одного. Що ж стосується політиків та представників культурної еліти, то вони зобов'язані своїми успіхами українському народу. Нехай обирають, чути його, чи ні!

З чистим серцем та любов'ю,

 Сотникова Валентина 

Ім’я Тараса Григоровича викарбовано в пам’яті усього нашого народу. Він один із тих письменників, твори яких є актуальними завжди. Безперечно, його діалог із сучасністю є важливим стрижнем сьогоднішнього національно-визвольного руху. В першу чергу, ми позбуваємося власних комплексів та упереджень. Зараз йде боротьба між старим та новим поколінням української інтелігенції. Настільною книгою революціонерів був, є та буде «Кобзар».
Я в жодному разі не закликаю усіх хапати в руки зброю й бігти до наших кордонів. Навпаки, зверніться до класичної літератури, дослідіть приклади минулого, зробіть висновки й почніть вести гідний, спокійний діалог. Напевно, потрібно було витримати 200 років з Дня Народження великого поета, аби відчути на собі могутність його віщувань.
Тарасе Григоровичу, звертаюся до Вас із проханням надихати щирих українців й наступні 200 років. Будь ласка, лишайтеся тим непорушним символом гідної, освіченої людини! Запаліть вогонь віри в серцях тих, хто будуватиме долю Вашої України! Годі їй бути вбогою, час сягати найвищих економічних, політичних, культурних та суспільних висот! 

З чистим серцем та любов'ю,
Сотникова Валентина 

Мовна глухота – це паразит, якому ми створюємо умови для комфортного проживання в нашому житті. Це хвороба, з якою ми змиряємось. Це вірус, від якого ми просто лінимось відмовитись.

В чому проявляється мовна глухота?

Найперше, це в байдужості людей, до рідної мови. Якщо брати в приклад українців, то тут все очевидно. Україна фактично дає право російській мові заволодіти усім простором, де мала б набути розвитку саме українська мова. Найперше, що спадає на думку – це масмедіа. Скільки реклами у нас російською? Або ще краще русько-украйонською? Ніколи не задумувалися чому в мережі неможливо знайти російський фільм з перекладом на українську? Чому українці, така щира та гаряча нація, дає іншій мові заволодіти своїм розумом та душею? Адже мова – це душа народу. Саме тому, всі хто намагався знищити націю, в першу чергу, знищували мову. В цьому випадку я згодна з Ректором Київського університету Бориса Грінченка В. О. Огнев’юком. Він говорив, що в ставленні до власної мови нам, українцям, треба повчитися у росіян. Адже ніхто з них навіть і не задумується про двомовність.

Друге, в чому виявляється мовна глухота – це ігнорування помилок власного мовлення. Я знаю, що в російськомовному просторі досить важко розмовляти чистою українською. Але, в крайньому випадку, варто навчатися і завжди удосконалювати своє мовлення.

І третє, де має місце мовна глухота – це влада. Я вважаю, що всі люди, які є керуючою ланкою суспільства, повинні вміти гарно розмовляти рідною мовою. Проте, часто люди про це забувають, та обирають високопосадовців, які не можуть зв’язати до купи два слова. А якщо щось і говорять, то, мабуть, краще б і не говорили взагалі. Звичайно, я пишу з позиції українки, яка керується емоціями від останніх подій в країні. Але ж, що маємо, те маємо.

Отже, люди просто бояться, ліняться та байдуже ставляться до мови, цим самим, провокуючи розвиток такої хвороби, як «мовна глухота». Мені здається, що ця хвороба – це тільки початкова стадія. А потім, це стає вже стилем життя. І люди звикають так жити. І тоді, звичайно, їх неможливо переконати чому так принципіально розмовляти української мовою.



Ромашкіна