Останнім часом, під впливом подій в Україні відбувається, як на мою думку, духовний приріст нашого з вами населення. Населення того, яке буде супроводжувати майбутнє покоління, і заради якого зараз проливається кров.

На гребені подій, підхоплена багатьма людьми ідея самобутнього патріотизму, який властивий лише нашому народові, сприймається як свіжий подих для нашої нації. Вона змушує усвідомити свою причетність до творення такого великого значення історичних подій та пронести крізь роки всю українську сутність. Ось як цю ідею подає Шевченко у своїх рядках:

Та не однаково мені.
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Письменник як у воду глядів, пишучи ці рядки. Вони так не втрачають своєї актуальності й до нині, кілька століть пройшовши та будучи в серцях українського народу, там і залишаться назавжди.

Не може й не тішити, що серед нашої молоді «міфічний» Шевченко все більше починає бути більше ніж просто шаблонізованим персонажем, біографія якого, відома нам усім напам’ять: з творчістю Кобзаря знайомляться, ним захоплюються, його цитують, вкладаючи найсильніші, мабуть ще авторські почуття, у поезію.

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!

*Денис