Напевно, наша рідна мова має свою чарівність та магію. Залишитися байдужим у просторі звучання українського слова дуже важко. Сама земля закохує в себе так швидко, що й через 50 років її буде неможливо забути. Особисто мені довелося переконатися в цьому на прикладі власної бабусі.
Мої бабусі – гречанки, але народились вони на території Росії. Уся їх велика родина походила з давнього грецького роду, який за радянських часів дуже збіднів. Мій прадідусь переслідувався владою, бо не підтримував жорсткі методи «червоного терору», що стосувалися представників національних меншин. Його шляхетні переконання не могли поступитися місцем вимогам тогочасного заляканого суспільства. До кінця свого життя він не міг пробачити правлячий верхівці таке ганебне ставлення до власного народу. Своїх донечок, моїх бабусь, він привчав до поваги, доброти,  чесності, відважності та любові до книжок.
В роки Великої Вітчизняної війни усю їх родину було вивезено до Херсону. Там вони жили у невеликому селищі, яке страждало від голоду. Моя бабуся Олександра найстарша з трьох сестер, тому їй доводилося піклуватися про менших. Щодня вона ходила до криниці, яка була в іншому селі, й приносила чистої води для родини. Дорогою додому вона повторювала ті пісні, що їх співали українські дівчата. Інколи вона не розуміла якісь слова, тому зверталася до місцевих жителів із проханням пояснити їх значення. Мелодійність української мови зачарувала мою бабусю настільки сильно, що вона захотіла стати схожою на українку. Тоді бабуся вирішила вишити собі сорочку. Нитки й тканину було дуже важко дістати, але за деякий час знайомі прадідуся змогли в цьому допомогти. Своїми руками Олександра зробила найкращу та найріднішу для мене вишиванку.
Щоліта я приїжджаю до бабусь у гості. Після війни вони повернулися до Новоросійську і залишилися там жити. Коли мені було 15 років, бабуся покликала мене до себе в кімнату і показала ту саму вишиванку. Вона подарувала її мені, аби згодом я передала цей дарунок наступним поколінням. Найбільшою радістю для моєї бабусі і досі лишаються звуки української мови. Ми разом співаємо різні народні пісні, потім я читаю поезію, а бабуся плаче й згадує минуле.
Дивно, але саме в цій людині, яка етнічно пов’язана із Грецією, майже все життя прожила в Росії, я відчуваю шалену любов до всього українського. Це ще раз доводить, що наша мова має особливу чарівність.

З чистим серцем та любов'ю,
Сотникова Валентина