Очі часто повідомляють більше, ніж слова. Етикетне функціонування очей регулюється певними нормами, неоднаковими в різних суспільствах. Так, у Малі молодші за жодних обставин не повинні дивитися в очі старшим, студенти – викладачам. А на островах Фіджі корінні мешканці під час розмови, мабуть, аби не зустрічатися поглядом, відвертаються від співрозмовника, а не,як європейці, повертаються до нього обличчям. Японці під час розмови дивляться не в очі, а на шию партнера.

У нас неввічливо, розмовляючи з людиною, відводити очі вбік, розглядати якийсь предмет чи свої нігті, роздивлятися довкола, вивчати своє відображення у дзеркалі чи вітрині, спеціально примружуватися. Проте й дивитися прямо в очі комунікативному партнерові потрібно десь від 30 до 60 (за американськими даними – до 70) відсотків часу розмови, не більше. Тим, що дивляться в очі менше третини тривалості розмови, рідко довіряють. «Контакт очей» має періодично повторюватися, триваючи щоразу 1-7 секунд.

Існує чимало характеристик погляду. В українській мові він має, серед інших, такі означення: байдужий, веселий, глибокий, довірливий, доброзичливий, життєрадісний, колючий, кривий, привітний, скептичний, холодний та ін. А ще є значне число дієслівних словосполучень: відривати, втопити, зводити, відводити, ловити, наводити, не зводити, не опускати, переводити, впіймати погляд; блудити, блукати, влипнути, впиватися, зміряти, зустрічатися, креснути, метнути, оббігати, обводити, обіймати, обпалювати, обсипати поглядом. Які з цих означень і словосполучень характеризують етикетну поведінку, а які неетикетну, напевно, встановити не важко.

За допомогою очей передаються найточніші та відкриті сигнали з усіх сигналів людської комунікації. Тож варто про це пам’ятати.

Полобюк Тетяна