Коли була мала, мене постійно дивувало, де беруться бабці та дідусі, яких потрібно переводити через дорогу. Я скільки раз хотіла допомогти піднести сумки, перевести через дорогу, посадити на автобус тих стареньких наших друзів. Я просто хотіла, щоб батьки мене хвалили за це, думали, що я хороша в них.  З дитинства я була егоїсткою. Потім народження малого брата мене зовсім трішечки виправило. Нажаль, мені не зустрічались такі люди, які потребували от такої допомоги. Але одного літнього дня минулого року, їхавши в торговий центр до друга, якого я ще повинна була чекати пів години, я побачила одного величезного чоловіка. Його супроводжував робітник метрополітену. Я відразу зрозуміла, що цей чолов’яга сліпий. Я навіть не подумала про те, щоб допомогти, бо мій розум затьмарювала злість, адже я ще пів години повинна була чекати свого зовсім не пунктуального друга. Але, проте, язик, як кажуть, сам повернувся, і я запропонувала свою допомогу. Працівник метрополітену ніби цього чекав уже давно і із величезним задоволенням передав мені руку цього чоловіка.  Він був настільки великий, що взявши мене під руку, я насилу втрималась на ногах. Я вперше в житті відчула себе настільки малою та настільки беззахисною. Хоча, по суті, беззахисним являвся той сліпий чоловік. А я, зі своїм зростом півтора метра з дулькою, була його опорою. З метро ми вийшли мовчки. Потім я запитала куди його провести. Він мені почав розповідати. Контакт був налагоджений. Я не хотіла бути нав’язливою та запитувати щось. Але мені було дуже цікаво почути його історію життя, чому він осліп, чому він таки великий, чому він сам в метро, та й в кінці-кінців скільки йому років. На ці всі питання я не почула відповіді. Та й вона, мабуть,  не потрібна була. Він розповідав про свою прекрасну домівку до якої добирається таким-то шляхом на такій-то маршрутці. Я була шокована. Адже сліпа людина і розповідає про ПРЕКРАСНУ домівку. Як він міг бачити? І я досі не можу зрозуміти причину, чому він так говорив. Чи це його віра, чи це його відчуття, чи уява. Цей чоловік за 15 хвилин нашої прогулянки змінив мій світогляд. Я ніколи не відчувала себе настільки потрібною, як в ті 15 хвилин.  В кінці нашої розмови, він сказав по-чоловічому ніжне «Дякую». У мене сльози на очі навернулись. І хотілось кричати «Не дякуйте за таке!». Мені цього дійсно не потрібно було. Я від щастя готова була бігти, пригати, літати. І хоч очі мої намокли, але це все від того, що я дійсно була щаслива в ту мить. Я подумала, що так мало потрібно насправді людям для щастя. Мені вистачило просто бути потрібною якомусь незнайомцю, який потребував допомоги. Але не про це. Адже найголовніше, що я зрозуміла, це те, що я хотіла творить добро, але не помічала де його потребують. Від мого бажання нічого не мінялось. Адже я була сліпа. Насправді потрібно просто бути трішки уважнішими. А найцікавіше те, що я зрозуміла нарешті одне висловлювання, що про щастя не кричать на всі сторони. Переживши таке, ви другі в моєму житті, хто дізнається про це. Першою була сестра. Я розповідаю це через стільки часу. Я ні краплі не пишаюсь собою і розповідаю це не тому що хочу, щоб хтось подував, що я добра. Це не так. Ви краще знаєте мене, бачачи в різних життєвих ситуаціях. Я розповідаю тому, що хочу просто сказати, що творячи добро, дійсно можна пережити щастя. Тому ті, хто гониться за щастям, просто озирніться навколо, і зрозумієте, що хтось потребує в цьому житті саме вас і саме в цю хвилину. Будете ви добріші і весь світ навколо вас стане теплішим.

Ромашкіна